В кінці греблі
Шумлять верби. . .
Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любови —
І от — далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіженний чвал…
О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить
Твоя далека пісня, як хорал.
Моя весна. Моя, моя земля! —
Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як „в кінці греблі шумлять верби”.