Л.Мосендзові
Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно наростіж.
І знов думки, і серце у вогні,
І гостра туга у невпиннім зрості.
Твоє життя — холодний світлий став
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,
І як мені писать тобі листа
І бути в нім правдивою собою?
Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки — спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерег.
А в мене дні бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим законам
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все не сірим, а червоним.
Бувають дні — безжурні юнаки
Вбігають швидко, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,
Стягнути звідкісь у мої долоні.
На жовтій квітці декілька краплин —
Ясне вино на золотавім лезі
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.
Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув здалеку листа
І кличе десь — без підпису й адреси…
Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.
В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.
І вже тоді сама не розберу,
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук…
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!
Чергують ночі — чорні і ясні —
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів —
Усіх ударів і дарів Господніх.
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.
Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.
Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.
ПИСЬМО
А. Мосендзу
Ты б удивился. Дождь и ночь –
А у меня открыты окна.
И сердцу некому помочь,
Душе, которая промокла.
Холодный, трезвый, гордый ты.
Без волн, без вихрей, без прибоя.
Как мне писать, комкать листы
И быть в письме самой собою?
Так далеко твоя мечта,
Неразличима за туманом,
Что ощутима пустота
Бредущих мыслей караваном.
А у моей души волна
Бушует по моим законам.
И сердца тонкая струна
Звучит высоким перезвоном.
И дней моих беспечный бег
В азартной суете погони
Вобрал весь мир. Цветы и снег,
Все сразу для меня в ладони.
Стал смыслом в странствии моем,
Бросая сердце в омут, в высь ли,
За недоступный окаем
Моих невоплощенных мыслей.
Бывает так: души река
В плену глубин и перекатов
Услышит звон издалека
И мчит по плоскости покатой.
И мысль кружит на рубеже
Трясин, где можно провалиться.
И безразличны ей уже
Потухшие глаза и лица.
В закатной солнечной пыли,
Свободная, в тунике тонкой,
Она летит на край земли
Горячей рыжей амазонкой.
И я на кромке острия
Кричу, вибрирую, поскольку
Смешались Солнце, свет и я.
Тебе ж закат – закат и только.
Не жду я ночи никогда,
Но, если ночь придет сегодня,
Приму, смиренная, тогда
Удар и милости Господни.
Нельзя остановить удар.
Но милость я прошу заранее.
Пусть Бог пошлет мне этот дар:
Смерть, а не просто умирание.
И в серость неспокойных дней,
Пройдя заманчивые двери,
Иду не свет своих огней
К мечте, в которую я верю.
Когда сквозь шторм, на верх горы,
Взойду по каменным ступеням,
Корабль мой отплывет в миры,
Межзвездный путь кормою вспенив.