Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, —
Без металевих слів і без зідхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
МУЖЧИНАМ
Не нужно грозных фраз, решительных и острых.
В руке моей перо не заменить копьем.
Мы женщины, для вас любимые и сестры.
Душа наша родник, откуда все мы пьем.
И прелесть нежных слов не в громыханьи стали.
Пусть ласки и добра серебряная трель
Разрушит гром и дым, в котором вы предстали.
Пусть будет ясен смысл и очевидной цель.
Еще не рассвело, и пушки спят немые.
Но вы уже в пути, и мы в последний раз
Все отдаем, что есть, все помыслы живые,
Любовь, тепло и боль. Все ваше, все для вас!
И вы, смелее. Смерть не будет вам преградой.
Мы — ваше естество, мы — ваша чистота.
Мы – та земля, что вас принять и видеть рада,
Целуя скорбно в лоб и с радостью в уста!