В огні нестерпної навали
рубали, різали наш сад…
А ми дивилися назад
і за минулим сумували…
Руками власними тюрму
творили ми собі одвічну…
О, будьте прокляті, кому
назад повернуто обличчя!
Брати нас брали на штики
за слово, правдою повите…
Ви ж розумієте, — віки
не знали ми, чиї ми діти!..
Хтось застромив у серце шило,
в чеканні марному весни…
В саду розкішному лишились
одні пеньки та бур’яни.
Кати на струни наші жили
тягли із рук, як сон, блідих…
І з нас, співців, собі купили,
щоб грати їм на струнах тих.
