Переклад Е. Маланюка
Рубенс, розкоші сад, затони забуття,
Безлюбих м’язів плоть і пристрасть, і безсилля,
Та безнастанно в них тече живе життя,
Як в небі — синь, як в морі — вічні хвилі.
Да Вінчі — дзеркало затьмарених глибин,
Де усміх ангелів спокусно-таємничий
Під тінню льодовців, на тлі густих ‑ялин,
Що з‑поза них країна дивна кличе.
Рембрандт — сумний шпиталь з Розп’яттям на стіні,
Де сліз і молитов глухий не тихне гомін,
Де спалюється бруд в страждальному вогні
І крізь вікно ляга скісний зимовий промінь.
Ти, Анджельо, — кордон, де тайна темноти
Стирає вдивовиж усі ріжниці й межі
Так, що з Гераклами сплітаються Христи
Й примари-велетні могильні рвуть одежі.
Роз’ярення борця і безсоромність фавна,
Прачорний дух раба, що бурю береже, —
Все злютував в одне зухвало і безправно
Владика злочину — розлючений Пюже.
Ватто — версальський баль, де вогники-серця,
Немов метелики, кружляють в сяйвних хвилях.
Де вічний маскарад і танці без кінця,
І в глибині свічад вирує божевілля.
Клублище шабашу, зародки в казанах,
Там перед люстрами паскудства відьми коять,
Дівчатка голі там чортів чарують — Гойя,
Все, що ввижалося в його кошмарних снах.
Делякруа — скупий суворий краєвид,
Криваве лоно вод, важке скорботне небо
І дивних сурм луна, немов зідхає Вебер,
І темні духи зла поміж зелених віт…
І цей гучний хорал, що душу нам пече,
Блюзнірства, молитви, прокльони, сказ, покута,
Мов гомнка луна з тисячі печер –
Для серця смертного – божествена отрута.
Це – клич, повторений сотнями вартових,
Крізь сотні рупорів — це накази могутні,
Це – пломінь маяків на сотнях скель стрімких,
Відчайний крик ловців у пралісах безпутніх.
І що це справді так – о, Боже, хай цей крик,
Як доказ правоти горить і не згорає,
Хай зойк пломінний той колує з віку в вік
І гасне на краю твого безкраю.